Вперше і востаннє

Густий молочний туман розчинився у сутінках. Мої очі були закриті, але внутрішнім зором я бачила все, що відбувалося навколо. Вона сиділа навпроти мене. Молода, сумна і зсутулена.  

— Старший сказав, ти вже готова. На тебе чекають. 

Я мовчала. Не хотілося порушувати цю блаженну тишу, на хвилях якої я гойдалася. 

— Агов! Ти нічого не хочеш запитати? 

— Навіщо, якщо те, що має відбутися, невідворотнє?

— Мені не можна залишатися тут надовго, але стільки всього хочеться тобі розповісти. 

Я здригнулася. Не люблю знати наперед, що на мене чекає.  

— Невже тобі дійсно не цікаво, куди тебе призначили і що то за місце таке? — моя співрозмовниця виглядала здивованою.

Я замислилася. За час підготовки я чула багато чого. І гарного, і поганого. Хтось не хотів повертатися звідти. Хтось не витримував і тікав, не дочекавшися свого звільнення.     

Я подивилася на жінку. Когось вона мені нагадувала, але кого? Було таке відчуття, що ми уже десь зустрічалися. Проте мій безтурботний спокій був таким приємним, що я вирішила не напружувати пам’ять.   

— Дивне ти створіння. Маєш шанс полегшити собі долю і нічого не запитуєш.

— Бо не хочу. Я не хочу туди. 

— Розумію. Але від призначення не можна відмовитися. До того ж може тобі сподобається, хто знає?

Моя співрозмовниця зітхнула. Вона була з тих, хто не хотів повертатися. Я це помітила одразу. Ходили чутки, що там у неї залишився хтось, кого вона дуже кохала. 

— Навіщо ти тут? — нарешті не витримала я.

— Хотіла на тебе подивитися. Скоро і тобі, і мені час іти. Більше не буде нагоди побачитися.

— Ти мені когось нагадуєш.

— Я знаю. І ти дізнаєшся згодом.   

«Не люблю таємниць», — хотіла сказати я, але світ навколо почало хитати. Хвилі мого блаженного спокою вже не були такими лагідними. Вони міцно стискали мене у своїх обіймах і штовхали кудись вперед, у невідомість. Молочний туман зник, і замість нього усе накрила суцільна темрява.  

— Не бійся, — почула я знайомий голос. — Довірся потоку.

Але я не слухала і відчайдушно чинила опір. Мені не подобалося те, що відбувалося. Я втрачала своє затишне середовище, втрачала контакт із собою, втрачала контакт зі своєю співрозмовницею. Чомусь останнє здавалося найжахливішим. 

Раптом шторм вщух на мить. Крізь морок я побачила щось схоже на довгий вузький коридор. Десь далеко-далеко в його глибині мерехтіло світло. Зсутулений жіночий силует повільно прямував на це мерехтіння в протилежну від мене сторону.  

«Поквапся. У тебе мало часууу…» — прокотилося луною наостанок.

Я перестала опиратися і віддалася хвилям. Вони несли мене крізь темряву, крізь простір і час, крізь біль і забуття. Потім все зникло. 

І з’явилося знову. Світле, засліплююче, яскраве. Я закричала. Вперше. І вмить опинилася у теплих обіймах чоловіка. 

Я не бачила, але знала, що однією рукою він тримає мене, а іншою закриває її очі.