Любов ніколи не перестає

Залізничний експрес набирав швидкість. Злата дивилася у вікно. У передранкових сутінках вимальовувалися знайомі обриси міста. Десь там серед будинків причаїлася улюблена маленька кав’ярня і затишний парк — свідки найщасливіших моментів її життя. 

Вранішнє сонце позолотило волосся, торкнулося шкіри. Пейзажі за вікном змінювалися — потяг мчав уперед. Але спогади мчали назад. Туди, де все почалося.  

У той день холодна злива застала Злату зненацька під час прогулянки у парку. Її улюбленець, ірландський сетер на ім’я Алекс, чкурнув світ за очі, наляканий громом. Змокла господиня бігла за ним чимдуж, але руда волохата пляма наче розчинилася у воді. 

Зрештою Злата здалася. Сіла на лавку, замружилася і підставила обличчя дощу. Коли тіло затремтіло від холоду, вона розплющила очі і зойкнула від несподіванки. Навпроти стояв і дивився на неї чи то велетень, чи то людина з Алексом на руках. 

— Ваше щастя?

— Моє.

Жінка встала. Незнайомець вже не здавався їй велетнем, хоча був доволі високим і міцним. 

— Алекс, — сказав він, обережно ставлячи переляканого пса на землю.

— Звідки ви знаєте, як його звуть? — здивувалася Злата.

— Взагалі-то я назвав вам своє ім’я. Виходить, ви кликали не мене? — Чоловік посміхнувся, побачивши, як жінка зніяковіла.

Після несподіваного знайомства було перше побачення. Потім — друге і третє, і багато інших. Вони годинами розмовляти у затишній кав’ярні або мовчки гуляли по парку. Засинали, тримаючись за руки, і прокидалися зранку, щоби знову побачити одне одного. 

Часті відрядження Алекса були єдиним, що додавало гіркоти у їхні стосунки. Злата сумувала. Рахувала години і втрачала глузд від думки про те, що він може не повернутися.    

У кишені завібрував смартфон. Невідомий контакт, який вчора в повідомленні назвався другом Алекса, надіслав адресу. Значить потяг має от-от прибути до міста. 

Злата не довіряла незнайомцям. Але це стосувалося Алекса. Він поїхав у чергове відрядження і більше не виходив на зв’язок.  

Потяг прибув на станцію. До місця зустрічі можна було дістатися пішки. Сонце лагідно зігрівало кам’яні вулиці і прогулянка здавалася гарною нагодою зібратися з думками.  

На невеличкій площі старої частини міста, де на Злату мав чекати друг Алекса, було малолюдно. Жінка озирнулася по сторонах. Струнка пані, одягнена в чорне, наближалася до неї.

— Злата? — Великі карі очі дивилися прямо і з зацікавленням.

— Так. А ви друг Алекса?

— Так. Я його друг. І дружина. Ольга.

Злата відчула, як земля захиталася під ногами.

— Не хвилюйтеся так, — жінка доброзичливо посміхнулася. — Я знаю про ваші стосунки від самого початку. Коли Алекс зустрів вас, він вже був невиліковно хворий. Кохання стало для нього найкращими ліками. А я дуже хотіла, щоб він жив якомога довше.

Зробивши паузу, Ольга додала майже нечутно:

— Алекса більше немає. 

І перед тим, як піти, віддала коханій чоловіка обручку. «Любов ніколи не перестає» було викарбувано всередині.